Товариство геодезистів та землевпорядників Прикарпаття

Далеко не остання людина з оточення президента запропонувала продавати угіддя навіть іноземцям, зневаживши цим самим застереження Земельного кодексу та інтереси селян. Воно й зрозуміло: кожна фінансова група має своїх модераторів як у президентській адміністрації, так і в уряді і серед депутатського корпусу. Їм абсолютно байдуже, що майже 80% українських селян проти продажу землі не лише чужинцям, а й своїм латифундистам.

Однак депутатську ініціативу провести всенародний референдум щодо купівлі-продажу годувальниці парламентський комітет з питань аграрної політики та земельних відносин відхилив, бо такий захід, бачте, не передбачений Земельним кодексом.

Квапить підлеглих із ринком землі і президент. Ті підтакують йому, але коли доходить до розробки законопроектів, бракне клепки. Україна втомилася в очікуванні закону про ринок земель: шостий чи сьомий його варіант, починаючи з 2002 року, не доходить навіть до першого читання у Верховній Раді. З дев’ятого заходу ухвалили нарешті Закон «Про державний земельний кадастр». Та й він калікуватий.

Утім, закони — не динамо-машина, яка розкручуватиме земельний ринок. Генераторами мусять виступати кадри, а на них — голод. Президенту, по суті, ні на кого обіпертися. За останні п’ять років змінилося п’ять голів Держкомзему, з яких лише один мав базову освіту. В Януковича була можливість призначити фахівця. Той навіть співбесіду пройшов. Із дня на день чекали указу. Але… Через півтора місяця Держкомзем очолив інший — колишній штабіст, але не земельний спеціаліст.

І таких каменів спотикання на шляху до ринку землі сила-силенна. Про них ми розмовляємо з Леонідом НОВАКОВСЬКИМ, ученим у галузі економіки та земельних відносин, доктором економічних наук, професором, академіком НААН, співавтором трьох земельних кодексів України.

— Леоніде Яковичу, влада — за ри­нок землі, народ — проти. Пер­ша вбачає у ньому фінансово-матеріальні милиці для підупалого сільського люду, а останній розцінює його як шлях до ще більшого зубо­жін­ня. Чиновники агітують за обіг паїв і водночас радять селянам не поспішати з продажем власних наділів. А якщо право на власність не переходить від вас до мене чи навпаки, то немає власне і ринку. Аб­сурд! Навіщо ж тоді галопувати?

 — Суть реформ, шляхи їх здійснення завжди сприймалися неоднозначно. Навіть реформу 1861 року офіційні джерела трактували не як засіб скасування кріпацтва, а як шлях до подальшого обезземелення селянства. Столи­пінська реформа оцінювалася переважно з точки зору руйнації общинного землекористування та хуторизації країни. Те, що у результаті зазначених реформ селяни України отримали у власність у порядку викупу понад 10 млн. десятин землі, майже не згадувалося.

Коли ж 1917 року під гаслом «Землю — селянам!» цю власність експропріювали, то аргументували це тим, що революція, мовляв, звільнила селян тодішньої Російської імперії від необхідності сплачувати викупні платежі за землю та орендну плату на суму майже 700 млн. рублів золотом щороку. Про те, що Декрет про землю забороняв конфісковувати землі рядових селян і козаків, замовчували.

Майже 80 років ми вдосконалювали земельні відносини. Конституція України від 28 червня 1996 року закріпила дві форми власності на землю, якими послуговується цивілізований світ, — прилюдну (державну та комунальну) та приватну.

У процесі реформи громадянам України передали у власність на безоплатній основі близь­ко 70% угідь. На її початку землю у користуванні мали 6 млн. громадян, нині — понад 25 млн. Тобто практично кожна сім’я.

— Ну, змінили форми власності на землю. Але ж від цього автоматично не зросла ефективність землекористування, віддача землі, її родючість. Цьому повинна була сприяти обгрунтована, виважена і зрозуміла державна аграрна політика. Натомість ми не мали конкретних програм ні земельної, ні аграрної реформ. Фрагментарні ж рішення таких надзвичайно складних питань не завжди були безгрішними. Кричущі проблеми ми відтерміновували… мораторієм, офіційно запровадивши його з 1 січня 2002 року. Спер­шу на три роки, а потім подовжили аж до 1 січня 2012 року.

— Як на мене, то економічних підстав для мораторію не було. 1999 року, коли паювання в основ­ному завершили, 52% усіх паїв мали сільські пенсіонери — найменш активна частина сільського населення. Згідно з президентським указом від 10 листопада 1994 року право на земельну частку (пай) стало об’єк­том купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави. Паювати почали у серпні 1995 року.

Починаючи з 1996 року власники земельних паїв, а це переважно пенсіонери, могли вільно відчужувати свої земельні частки. Як же вони скористалися своїм правом? За чотири роки (1996—1999 роки) із 6 млн. паїв вони продали 2,6 тис., подарували 5,1 тис., успадкували 36 тис., що в середньому за рік становить 10,8 тис. паїв, або 0,2% загальної кількості. Це абсолютно нормальний і прогнозований рух права на земельну частку (пай), і змінювати його не було підстав.

Однак президент у березні 2000 року визнав як невідкладний проект нового Земельного кодексу, який уряд вніс на розгляд Верховної Ради. Відтоді і розпочалася боротьба за «захист» прав селян на землю шляхом заборони її купівлі-продажу.

Як відреагували на це власники паїв? За 2000 рік із 0,5 до 7,3 тис., або у 15 разів, зріс продаж паїв, із 1,3 до 53,5 тис., або у 40 разів, більше їх подарували, із 19 до 169 тис., або у 19 разів, більше успадкували часток (паїв). Як бачимо, мораторій не захистив права селян на землю, а прискорив перехід цього права до інших громадян, тобто спричинив обезземелення селянства.

Нині майже п’ята частина всіх паїв має інших власників, у чиїх руках опинилося понад 5 млн. га землі. Якщо мораторій подовжувати і далі, як цього вимагають окремі політичні сили в парламенті, то протягом найближчих десяти років шляхом успадкування, інших дозволених дій ще третина наших угідь змінить власника. Далеко не селянського роду…

Наразі в оренді перебуває 4,6 млн. паїв, або 17,4 млн. га. Пів­міль­йона гектарів — це не витребувані паї. І майже стільки ж — відумерла спадщина. Частина площ не використовується зовсім і вважається землями запасу. Разом із землями резервного фонду — це 3,2 млн. га. Проекти землеустрою щодо використання земель сільськогосподарського призначення вже давно не розробляються.

Відсутня актуалізована планово-картографічна база в межах адміністративних районів або колишніх територій сільрад щодо розташування і належності ділянок власникам, орендодавцям, щодо земель резервного фонду та запасу, не витребуваних паїв і ділянок відумерлої спадщини. Подрібнене розосереджене землекористування потребує негайної консолідації, утворення земельних масивів, які забезпечили б привабливість інвестицій в аграрний сектор і належні умови господарювання.

Якщо держава не регулюватиме обігу земель сільськогосподарського призначення, то немає сенсу говорити про їх консолідацію та надходження інвестицій в аграрний сектор. Іншого не дано. Дехто лякає націоналізацією частини земель, примусовим відчуженням земельних ділянок у громадян, надмірним одержавленням земель. Але все це — фантасмагорія. Єдиний цивілізований шлях — прозорий, зрозумілий, регульований ринок землі.

— А чи такий він у двох законопроектах «Про ринок земель» (реєстраційні №9001 від 18 липня 2011 року та №9001-1 від 19 липня 2011 року), які недавно розглядала і відхилила Верховна Ра­да? Знаєте, що мене найбільше вразило? Розміри земель сільськогосподарського призначення, що можуть бути у приватній власності однієї особи, — 1500 і 2100 га! І, власне, механізм, який дає змогу консолідувати такі обсяги, — аукціони. Хто більше заплатив, того й земля! Отже, і урядовий законопроект, і депутатський чітко лобіюють земельні апетити агрохолдингів.

— Як варіант пропонували навіть 5000 га! У Франції, наприклад, максимальна площа землі в одних руках становить 125 га, в Іспанії — 250, Угорщині — 300, Польщі — 500, у США — 800 га (але за таких розмірів фермер втрачає будь-яку підтримку з боку держави). Наші законодавці зазіхнули на 1500 і 2100 га. При цьому законопроекти не обмежують площі земель, які можуть надаватися в оренду.

Отже, обидва законопроекти орієнтовані на створення або розвиток надвеликих господарств, на концентрацію земельної власності, що призведе до подальшої руйнації сільської поселенської мережі та до обезземелення селянства. Щоб передати 2100 га у власність, треба, по суті, відібрати землю у 525 селянських господарств (за середнього розміру паю 4 га).

А як економічно або організаційно сформувати господарські структури у сільській місцевості залежно від адміністративного поділу території, в ув’язці з колишніми територіями сільських рад і сільських населених пунктів? Про це в обох законопроектах немає і натяку.

Тому я вважаю такі розміри необгрунтованими. Так, 2200—2300 га — це оптимальна площа сільгосппідприємств за радянських часів, колгоспів і радгоспів. Але тоді поля вписувалися в адміністративно-територіальні межі, функціонувала контурно-меліоративна система, сівозміни, не те що сьогодні. Та й навіщо видумувати якісь цифри, якщо у Земельному кодексі існує обмежувальна норма — у приватній власності од­нієї особи може перебувати до 100 га. Ми ж нею жодного разу не скористалися: запровадили її з 1 січня 2002 року й одразу оголосили мораторій. Давайте попрацюємо спершу зі ста гектарами!

Передбачені законопроектами форми проведення земельних торгів виключно на умовах аукціону на практиці призведуть до того, що в існуючих фермерських господарств просто відберуть орендовані землі, оскільки фермери не зможуть на рівних конкурувати з агрохолдингами при набутті права на землю. Насам­перед через фінансову скруту. Тим часом обидва законопроекти не пропонують будь-якого захисту фермерства.

Консолідація земель сільськогосподарського призначення шляхом розробки відповідних проектів землеустрою за одним із законопроектів вбачає експропріацію селянського землеволодіння, ігнорує права на захист приватної власності, гарантовані ст. 41 Конституції України. Так, ця стаття передбачає можливість примусового відчуження об’єктів приватної власності лише з мотивів суспільної необхідності. А що пропонує згадуваний законопроект? Неконституційний шлях вирішення цих питань!

За урядовим законопроектом продажем земель сільськогосподарського призначення займатиметься Державне земельне агентство. Однак цей орган здійснює ведення кадастру, моніторинг земель, землеустрій, експертизу документації. Якщо наділити його ще й функціями оператора ринку, то це призведе до безконтроль­ності у розв’язанні ринкових проблем, відбере у місцевих державних адміністрацій і місцевих рад їх конституційні функції розпоряджатися землею, які вони нині виконують.

— Та на нього вішай що завгодно… А який коефіцієнт корисної дії? Як у паротяга братів Черепанових… Держ­ком­зем не розробив, як того вимагали закони, ні загальнодержавної програми використання та охорони земель, ні державної цільової програми розвитку земельних відносин, ні програми розмежування земель державної та комунальної власності… А якість законодавчих актів, підготовлених чиновниками цього відомства? Законо­проект про ринок земель «зарубали», про спрощення процедури розмежування земель державної та комунальної власності відхилили… Не допомогла й оптимізація органів виконавчої влади, за якою МінАП курує Держзем­агент­ство. То про що це свідчить?

— Про недостатній рівень кваліфікації працівників центрального апарату та відсутність науково-дослідних структур у відомстві. Раніше підготовку законодавчих актів, розробку методик та рекомендацій виконував Інститут землеустрою Україн­ської академії аграрних наук. У кращі часи в ньому працювали три академіки, два член-ко­рес­пон­денти, 12 докторів наук, 16 кандидатів… Діяла аспірантура.

А з 2003 року, відколи інститут передали у відання Держ­комзему, він поступово зачах. За останні три роки у ньому змінилося 12 директорів і жоден до науки не мав ніякого стосунку.

— Леоніде Яковичу, ви згадали про колгоспи і радгоспи… Законодавчо ці структури умертвили як рудимент соціалізму. Закон про фермерське господарство є? Є! Про особисте селянське господарство? Є! А в якому правовому полі діють агрохолдинги? Вони ж, по суті, беззаконні.

— Як і сільськогосподарські підприємства не холдингового типу, для яких теж не виписаний адресний закон.

— Між тим аграрні чиновники часто повторюють: за агрохолдингами — майбутнє. Вони нас виведуть… От тільки куди? Я вже чув тиради: фермери нагодують Украї­ну… А їмо білоруські масло і згущене молоко! Так от, за продажу-купівлі землі без­прив’язні агрохолдинги зіб’ють дебелий земельний банк і пануватимуть на неосяжній території, як заманеться. В одному селі посіють соняшник, у другому — ріпак, у третьому — кукурудзу… Тим більше жоден законопроект не обмежує їх у цьому.

— Хочете надіти на них правові шори? Тоді кожен виробничий підрозділ агрохолдингу — господарську структуру слід прив’язати до території колишніх сільрад. У сільському населеному пункті підприємство мусить пройти юридичну реєстрацію і податки мають залишатися на території прописки, а не в обласному центрі, Києві чи на Кіпрі. Для цих структур зробити проект внутрігосподарського землевпорядкування, із чітким дотриманням сіво­змін, у тому числі й кормових, з огляду на функціонування тваринницької галузі. І законодавчо їм наказати: господарювати будете так! А ні — прийдуть інші!

Для цього потрібно провести інвентаризацію не витребуваних паїв, ділянок відумерлої спадщини, земель державної власності, які були виділені в запас, земель резервного фонду. Сформувати земельні ділянки, виготовивши необхідну технічну документацію і внісши інформацію про зазначені землі до державного земельного кадастру з проведенням експертної грошової оцінки ділянок.

— А нормативна грошова оцінка земель сільськогосподарського призначення? Урядов­ці запевняють, що заради захисту селян ціну за гектар ріллі піднімуть із 12 до 20 тис. грн. І нижче цієї позначки я не зможу купити-продати свій пай…

— Востаннє ми оцінювали сільськогосподарські угіддя в Україні у 1995 році. І хоча за законом зобов’язані переглядати нормативно-грошову оцінку кожні п’ять-сім років, ігнорували цей процес. Відтоді змінилися економічні умови, зникли господарства, статистичною інформацією щодо яких послуговувалися при обрахуванні величини рентного доходу від вирощування зернових культур. Істотно змінилися ефективність землекористування у зв’язку з реформуванням власності на землю, технології виробництва продукції, рівень застосування добрив, особливо органічних. Сформувалася інша організація виробництва, погіршився рівень родючості грунтів.

Наразі схаменулися: у нас найнижча оцінка землі в Європі! За найцінніших грунтів… Кину­лися виправляти становище. Для проведення нормативної грошової оцінки сільськогосподарських угідь Українська академія аграрних наук ще 2006 року розробила новітню методику. За її апробації у різних природно-сільськогосподарських районах можна було би за рік-два провести нову оцінку. Але нас, як і в усьому, переслідує злощасна тріада: ніхто у цьому не зацікавлений, брак коштів і часу.

Вихід запропонувало Дер­жавне земельне агентство (колишній Держкомзем): за основу взяти оцінку орних земель 1995 року і помножити її на коефіцієнт у розмірі 1,756. Відтак, нормативна оцінка ріллі зросте із 11,8 тис. грн. до 19,9 тис. за гектар. Начебто все правильно. Але при визначенні цього коефіцієнта розробники не врахували… витрат на одиницю сільськогосподарської продукції, які кардинально змінилися за майже 15 років. Тим більше нам потрібна не константа в межах України, а оцінка конкретних угідь (ділянок), що стануть об’єктами земельного ринку.

Причому коефіцієнт, запропонований Держземагентством, застосовується виключно для ріллі, а оцінка багаторічних насаджень, сіножатей, пасовищ залишилася незмінною. І це при тому, що оцінка багаторічних насаджень у середньому у 3,8—4 рази вища за оцінку ріллі, а показники нормативної грошової оцінки сіножатей, пасовищ становлять відповідно 0,5 і 0,3 її оцінки. Це співвідношення збережеться і надалі.

— Тобто Держземагентство створило лазівку для хитромудрих? Якщо так, то я виготовляю проект залуження ріллі, і вона трансформується вже у пасовище. І купую його у шість разів дешевше, ніж орну землю.

 — Тим більше, що нормативна грошова оцінка угідь застосовується при обрахуванні розміру земельного податку, орендної плати за землю, розміру втрат сільськогосподарського виробництва, пов’язаних із вилученням земель, при укладанні цивільно-правових угод, формуванні вартості лотів на земельних торгах тощо.

Податки сплачуватимете з нормативної оцінки свого паю, а продаватимете за експертною — тією ціною, яку назве фахівець. З практики, вона завжди нижча від нормативної.

Тому нам конче потрібна нова оцінка агровиробничих груп грунтів і визначення на її основі оцінки окремих земельних ділянок. Час вимагає і закон зобов’язує нас провести у найближчі два роки нову нормативну грошову оцінку як передумову запровадження цивілізованого, прозорого ринку земель.

— У нас алогічні перекоси: найцінніші чорноземи і найнижча їх оцінка в Європі, найбідніші на розум чиновники… Закон «Про державний земельний кадастр», хвалилися, найкращий у Європі…

 — Але не ідеальний. Згідно із законом (ст. 8) для формування картографічної основи державного земельного кадастру послуговуються єдиною державною системою координат. Це — метрична система гарантування власності на землю. Такою в Україні є УСК-2000, що діє з 2007 року.

А Держкомзем більшість землевпорядних і земельно-кадастрових робіт виконав у системі координат 1963 року — СК-63. Вона є похідною системи координат 1942 року (СК-42), свого часу секретної. Щоб застосовувати для кадастру, її спеціально спотворили, і цей так званий конгломерат не має надійних «ключів» переходу до української державної системи координат УСК-2000. Рада міністрів СРСР скасувала СК-63 ще 1989 року, однак ми продовжували її застосовувати.

Навіть після Закону «Про регулювання містобудівної діяльності», який встановив, що містобудівна документація розробляється на оновленій картографічній основі у державній геодезичній системі координат УСК-2000 (ст. 2 закону), і постанови Каб­міну України від 8 вересня 2010 року №1177, що передбачає застосування цієї геодезичної системи при складанні індексних кадастрових карт (планів), кадастрових карт (планів) для ідентифікації об’єктів нерухомого майна при державній реєстрації прав на них, Держземагентство продовжує запроваджувати в електрон­ну систему державні акти на землю… за архаїчною СК-63.

Отже, така документація є нелегітимною і не може захистити прав землевласника. І цим самим чиновники плодять нові помилки, усунення яких, допущених раніше у відомостях кадастру, перенесених з Державного реєстру земель та відновлення пунктів державної геодезичної мережі, передбачає майбутня Державна програма розвитку земельних відносин до 2020 року.

Щоб виправдати свої дії та легалізувати виконання картографічних робіт у недержавній системі координат, яке суперечить закону, Держземагентство розробило Положення про порядок ведення кадастру. І написало: координати пунктів державної геодезичної мережі в єдиній державній системі координат та в інших системах координат (виділено мною. —В.Ч.) у разі використання координат цих пунктів у даних системах для внесення до державного земельного кадастру…

— Якщо говорити про унікальність державного земельного кадастру, то Україна — єдина у світі країна, де діє подвійна реєстрація земель. У липні 2004 року було ухвалено закон України, за яким ведення кадастру і реєстрація прав на нерухоме майно були зосереджені в одному органі — Держ­комземі. Це було однією з вимог Світо­вого банку, який навіть надав позику в розмірі 192 млн. дол. на видачу державних актів на землю та запровадження кадастру. Мину­ло сім років, але Держ­комзем так і не спромігся реалізувати ці функції, і я про це писав. Тому за законом України від 11 лютого 2010 року реєстрацію прав на нерухоме майно передано до Мін’юсту України.

 — Так, але із ухваленням Закону «Про державний земельний кадастр» в Україні ми породили «близняток». Тобто затвердили систему подвійної реєстрації земель: 1) державної реєстрації земельних ділянок у кадастрі; 2) державної реєстрації речових прав на земельні ділянки у Державному реєстрі прав. Причому частина показників щодо земель дублюються.

Спочатку ви зобов’язані зареєструвати в кадастрі ділянку, яка вам належить. Подаєте комплект документів державному кадастровому реєстратору, сплачуєте відповідну суму за реєстрацію. У кадастрі реєструють відомості про ділянку, крім інформації про власника, виду права на ділянку, обмежень. Останні дані реєстратор передає до Дер­жав­ного реєстру прав.

Ви йдете до цього органу реєстрації та подаєте необхідні відомості. Після реєстрації прав на ділянку державний реєстратор прав передає дані про громадянина, види права на ділянку, обмеження та дату реєстрації прав до органу, який веде реєстрацію ділянок. Ці дані вносяться до кадастру, хоча вони були у кадастрового реєстратора раніше, коли ви вперше надали йому пакет документів.

— Тобто я тричі оббиваю пороги державних установ і двічі плачу їм, по суті, за одне і те ж?! Уявляю, скільки натерпляться ті, хто мешкає у сільській місцевості, аби пройти ці дев’ять кіл пекла…

— Через таку систему реєстрації в державі ділянка має два номери ідентифікації: кадастровий номер у кадастрі і реєстраційний номер у реєстрі прав. Аналогічної системи ви не знай­дете на жодному материкові.

А ще ж на кожну ділянку є поземельна книга. Форму і зміст її Кабмін затвердив у липні 2011 року, але поземельної книги не надрукували й досі. Втім, це не завадило відомству, починаючи з січня 2011 року, видавати витяги з неї, стягуючи з громадян гроші.

За законом поземельна книга ведеться на паперових та електронних носіях, причому пріоритет, якщо є розбіжності, надається паперовому варіанту. Зараз фактично аркуші у паперовому вигляді друкуються з електрон­ного варіанта. Тобто паперовий варіант є таким же, як і електрон­ний, і розбіжностей між ними не може бути. В інших державах поземельна книга — це документ, який зберігається вічно. До нього неможливо внести будь-які правки, оскільки записи виконують чорнилом або тушшю. У нас же за потреби можна будь-коли замінити аркуші книги, скоригувавши електронну версію. Отже, наша поземельна книга не може гарантувати ваші права.

— Закон про державний земельний кадастр ухвалили. Депу­тати ще трохи поопираються-помучаться, та й проголосують і за ринок земель. Як було на останньому засіданні комітету з питань аграрної політики та земельних відносин при розгляді чергового, наспіх збитого варіанта законопроекту про ринок земель. Писанина, інакше назвати її не можу, була настільки сирою, що деякі депутати почали привселюдно відмовлятися від співавторства.

Деякі статті, зокрема про державного оператора та державний земельний банк, узагалі не транскрибовані. А земельний банк, хоч і державний, це не державна установа, як думає дехто, а чистісінька фінансова інституція. І якщо до неї потраплять сім, а то й більше мільйонів гектарів ріллі, то ще невідомо, кого ми породжуємо.

І хоча депутати називали недолугий законопроект кізяком, пропонували відхилити його, після засідання, за зачиненими дверима, голова комітету таки «вломив» колег. І знаєте чим? Списком із підписами більшості членів комітету. Навіть тих, які й дорогу забули сюди… Це не означає, що така ж одностайність буде і в сесійній залі при голосуванні законопроекту про ринок земель. Бо кому приємно бачити своє прізвище серед гробарів селян?

І все ж таки, Леоніде Яковичу, за наявності цих двох законів шлях до запровадження обігу земель сільськогосподарського призначення відкритий? Налітай, купуй, продавай?

— Не зовсім… Ви продасте земельну ділянку, якщо землі державної та комунальної власності не розмежовані? За сім років, відколи діє Закон «Про розмежу­вання земель державної та комунальної власності», ми спромоглися встановити межі лише на 0,7% загальної площі.

Комунальна власність, сформована за проектами розмежування земель, не відображається у земельно-кадастровій документації. Виходить, її не існує зовсім?! Зміни до чинного Земель­ного кодексу, які Верховна Рада прийняла 2003 року, істотно скоротили права територіальних громад на землю. У місцевих рад відібрали частину прав на розпорядження землями в населених пунктах.

Президент, виступаючи 6 вересня 2011 року на засіданні Комітету з економічних реформ, констатував, що його доручення щодо завершення робіт із роз­межування земель не виконане та існує реальна загроза того, що цей процес не буде завершений до запланованої дати запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення. Гарант вимагає терміново розробити зміни до Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», які спростили б процедуру розмежування, та завершити її до кінця року.

Асоціація міст України розглянула проект закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо спрощення процедури розмежування земель державної та комунальної власності», поданий урядом до парламенту (реєстр. №9104 від 6 вересня 2011 року). Але, на думку асоціації, він не спрощує процедури розмежування, а навпаки, ускладнює.

— Чому?

 — Зокрема, за цим законопроектом додатково не можна буде передавати до комунальної власності землі під водними об’єктами та прибережними смугами в населених пунктах (міські пляжі, комунальні об’єкти для оздоровлення, відпочинку тощо), землі лісогосподарського призначення, що розташовані в межах населених пунктів (це в основному рекреаційні об’єкти). За такою «методикою» площа земель державної власності у Києві зросте із 4,8 тис. га до… 29,7 тис.

У законопроекті необгрунтовано розширили склад документів землеустрою щодо розмежування земель (до них включили матеріали Державного фонду документації із землеустрою, кадастрові плани земельних ділянок, експлікації земельних ділянок державної, комунальної і навіть приватної власності, яка не розмежовується, тощо). Таке враження, що автори законопроекту при розмежуванні земель намагаються створити додатковий паралельний кадастр, що є алогічним і занадто витратним.

Законопроект пропонує встановити остаточний термін розмежування земель 1 січня 2015 року. Усі землі, які не будуть передані з державної власності у приватну, залишаються за державою. Ця пропозиція суперечить ст. 13 Конституції України: органи місцевого самоврядування здійснюють права власника на землю в межах, визначених лише Конституцією. А вона жодних строків передачі не визначила.

Зазначу, що сучасна система розмежування земель не має належної земельно-кадастрової бази. Відповідно до Закону України «Про державний земельний кадастр» потрібно провести суцільну інвентаризацію земель, завершити формування земельних ділянок і внести ці дані до кадастру. Для цього потрібно до 20 млрд. грн. державних коштів і щонайменше десять років.

— Чи існує альтернативний, менш витратний і більш швидкий спосіб?

 — Процес розмежування земель державної і комунальної власності можна провести швидко та ефективно лише у такий спосіб.

За межами населених пунктів перебуває 25 млн. га. Законодавчо встановити, що станом на 1 листопада (грудня) цього року всі землі, крім земель, які передані у приватну власність і на які видані правовстановлюючі документи, та земель які перебувають у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і які оформлені правовстановлюючими документами, віднести до земель державної власності.

Передачу частини зазначених земель державної власності у комунальну та приватну власність здійснити одночасно з оформленням реєстрації ділянок юридичних і фізичних осіб у складі державного земельного кадастру.

У межах населених пунктів перебуває 4 млн. га. Законодавчо встановити, що станом на 1 листопада (грудня) цього року всі землі, крім земель, які передані у приватну власність юридичних і фізичних осіб та яким видані правовстановлюючі документи, а також земель, які перебувають у власності держави та надані в постійне користування державним підприємствам і мають правовстановлюючі документи на землю, віднести до земель комунальної власності.

Передачу частини зазначених земель комунальної власності у державну та приватну власність здійснити одночасно з оформленням реєстрації ділянок підприємств, громадян у складі державного земельного кадастру.

— Не секрет, що сфера земельних відносин наскрізь просякнута корупцією і криміналом. Від низу і до горішнього ешелону. Що не крок — плати! За державний акт, внесення до реєстру, довідку… А оборудки із земельними ділянками! Це не моє припущення. Про це говорив президент 18 листопада на урочистих зборах з нагоди Дня працівників сільського господарства, закликаючи подолати це ганебне явище. Як на мене, своєрідним корчувальником могла би виступити громадськість.

 — Зарубіжний досвід контролю за землекористуванням свідчить про існування в багатьох країнах комплексного контрольного інституту. Так, у Російській Феде­ра­ції діє державний, муніципальний, громадський і виробничий земельний контроль. Громадський контроль здійснюють органи громадського самоуправління, інші громадські організації (об’єд­нання), громадяни. Їх діяльність спрямована насамперед на забезпечення прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб, а також дотримання вимог щодо використання та охорони земель.

У більшості країн Східної Європи земля є об’єктом правової охорони як єдине ціле, як загальнонародне благо, що знайшло закріплення у ряді конституцій та у спеціальних законах (Польща, Угорщина, Румунія). У країнах Західної Європи контроль за землекористуванням є невіддільною складовою екологічного права.

Громадський контроль у цих країнах здійснюється ще на стадії проектування, коли громадські об’єднання знайомляться з інформацією щодо планування типів землекористувань, вносять свої зауваження та пропозиції.

Ми також розробили проект закону «Про громадський конт­роль за використанням та охороною земель». Певен, без участі широкого загалу ринок землі може перетворитися на справж­нісінький «базар».