Товариство геодезистів та землевпорядників Прикарпаття
Головна » 2007 Липень 8 » Земельна реформа... за законами Хаммурапі
23:03 Земельна реформа... за законами Хаммурапі | |
Усе, що ми нині спостерігаємо щодо землі, не є ефективною земельною реформою. Це — процес формування вузького кола земельних власників-магнатів, які вже експлуатують по 70—100 тис. гектарів орної землі і збираються мати її у своїй власності. І роблять це під прикриттям нібито демократичних земельних перетворень на основі нових земельних кодексів, указів президента, сертифікацій та паювання земель, оренди, інвестування тощо, яким гріш ціна в базарний день, тому що всі вони перекреслюються в результаті маленьким записом у перехідних положеннях Земельного кодексу. Цей запис говорить про те, що запроваджується мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення — спочатку до 1 січня 2005 року, потім — до 1 січня 2007-го, нині — до 1 січня 2008-го. І так буде до нескінченності. Завжди знайдеться якась нова зачіпка: то земельний кадастр не дозрів, то іпотека відсутня. А земля тим часом переходить до магнатів. Результат один — за паперово-словесним коловоротом відроджуються в новій якості ті самі азіатські земельні відносини, які існували ще за вавилонського царя Хаммурапі в ХVIII столітті до н.е., за тисячі років до нього і 3800 років у багатьох країнах після нього. Втім, нехай читач думає і порівнює сам. Вавилон ХVIII століття до н.е. Земельні закони Хаммурапі Закони Хаммурапі, зокрема, земельні, було вирізьблено на базальтовому стовпі, знайденому французькими археологами в Сузах — столиці давнього Еламу. За твердженням істориків, стовп стояв на базарній площі для загального огляду і поваги. Ці закони частково знайомі читачу зі шкільного курсу історії, і головною їхньою особливістю була жорстокість. За будь-яке порушення неминучим було покарання на кшталт «убити», «спалити», «кинути у воду», «відрубати руки», «виколоти очі» тощо. Коротше, якби ці закони застосувати в наш час, то більш як половина населення України була б винищена за їхнє порушення, зокрема, 100% чиновників, а інші ходили б... інвалідами. Тому що до смерті засуджували за лжесвідчення, безпідставне обвинувачення, не доведене в суді, за зміну суддею попереднього рішення, завіреного печаткою; за злодійство і грабіж золота, раба, рабині, вола, вівці, осла і т. ін. За пролом у чужому домі — «вбити на місці», за крадіжку на пожежі — «кинути у вогонь», за невдалу операцію — лікарю «відірвати руки»... Серед 282 законів Хаммурапі, що дійшли до нас, лише кілька стосувалися земельних відносин, але вся привабливість їх у тому, що вони повністю, тільки в погіршеному варіанті, перекочували в наше земельне законодавство. Порівнюйте. Закон Хаммурапі 36. «Поле, сад і будинок редума, байрума (воїнів, які несуть царську службу й одержали за це ділянку землі та інше майно. — В.Б.) або того, хто приносить дохід (несе повинність), не можуть бути продані за срібло». Земельний Кодекс України. Перехідні положення. «15. Встановити, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 року (подовжено до 01.01.07 р., потім — до 01.01.08 р.— В.Б.) продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни (скасовано у жовтні 2004 року. — В.Б.), передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб». Закон Хаммурапі 37. «Якщо людина купить поле, сад чи будинок редума, байрума або того, хто приносить дохід, то її табличку потрібно розбити (тобто знищити документ, який скріплює угоду, і тим самим зробити її нікчемною. — В.Б.), а також вона втрачає своє срібло. Поле, сад і будинок повертають господарю». Закон України «Про внесення зміни до Земельного кодексу України» від 9 лютого 2006 року, п. 1. «Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), встановленої абзацом першим цього пункту, в частині відчуження зазначених ділянок та земельних часток (паїв), а так само в частині передачі прав на відчуження зазначених ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення)». Земельний кодекс, ст. 212. «Самостійно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними». Закон Хаммурапі 41. «Якщо людина обміняла поле, сад і будинок, який належить редуму, байруму або тому, хто платить подать, і дала проплату, то редум, байрум або той, хто платить податки, повертається до свого поля, свого саду та свого будинку, а проплату, яку йому було дано, він бере собі». Тобто жодної міни землі. Це положення необхідно запам’ятати особливо — тому що в українському земельному законодавстві теж немає міни землі. Однак... вона була в першій редакції Земельного кодексу. Виключена відповідно до Закону України «Про внесення змін до Земельного кодексу України» №2059-IV від 6 жовтня 2004 року. Проте встигла відіграти свою руйнівну роль у здійсненні цивілізованої земельної реформи. Саме період її дії ознаменувався значним дерибаном земель практично в усіх великих, середніх і невеликих містах України та навколо них, а також у безлічі населених пунктів. Природно, землі «виміняні» за безцінь, ціна їх нині поблизу Києва зросла в кілька разів (від 400—700 дол. за сотку до 7—8 тис. дол., а у вигідних місцях — до 25750 дол.). Шляхом «дарування», переведення паїв у категорію особистих селянських господарств, на які мораторій про продаж не поширювався, здійснювався масовий їхній продаж і перепродаж. Ніхто не знає, скільки в кого нині землі. Проте знавці стверджують, що 50% наділів уже потрапило до латифундистів. Закон Хаммурапі 42. «Якщо людина орендує поле для обробітку та не виростить на ньому хліба, то її мають викрити в тому, що вона не робила необхідної роботи в полі, і вона має віддати хазяїну поля хліб, як його сусіди». В українському законодавстві теж є оренда землі. Тільки, на відміну від законів Хаммурапі, із примусово заниженим у десять разів рівнем орендної плати (1,5—2,0% від вартості землі проти 33—50% від врожаю в Давньому Вавилоні. — В.Б.). До речі, царський тариф Вавилона за позикою грошей становив 20%, позикою хліба — 33%, тобто був близький до нашого. Плюс до всього, на відміну від законів Хаммурапі, в Україні ніхто не відповідає за землі, що пустують, так звані нові перелоги площею 25—30% від загальної площі земель в обробітку. Як і за повсюдне зниження родючості орендованих земель. А от що було в подібних випадках у Давньому Вавилоні. Закон Хаммурапі 43. «Якщо він зовсім не обробив поле, а занедбав його, то він має віддати власнику поля зерно відповідно до врожаю в його сусідів, а поле, яке він занедбав, він повинен розбити, зорати, просапати і проборонувати, а потім повернути хазяїну поля». Якщо ж людина орендувала «перелогову землю» для оранки й три роки нічого не робила, вона має зробити те, що в законі 43, плюс «відміряти по 10 гурів зерна за кожний бур поля». Хто й що та яким буром відміряє нашим земельним реформаторам, які практично угробили мільйони гектарів родючих українських земель, розплодили хвороби, шкідників і бур’яни, знищили основні фонди сільськогосподарських підприємств, пустили світом (у буквальному значенні) мільйони співвітчизників? Вавилон ХVI—ХIХ століть Оскільки азіатські земельні відносини за типом законів Хаммурапі активно ввійшли в наше життя, необхідно коротко пояснити їхню сутність. Вона проста. Земля перебуває де-факто у власності держави, де-юре — у фараона, кесаря, магараджі, царя тощо та їхніх підручних або оголошується загальнонародною власністю, що те ж саме. Тобто влада і власність на землю злиті воєдино. На землі працюють раби, кріпаки, колгоспники, пайовики тощо, а ренту (прибуток у землеробстві. — В.Б.) привласнює правлячий паразитичний клас. А оскільки рабська праця в сільському господарстві не може бути високоефективною, то вся історія давніх і наступних цивілізацій сповнена спроб змінити цей порядок речей шляхом повстань, війн або... земельних реформ. У тому самому давньому світі, немов на противагу азіатському способу сільськогосподарського виробництва, виник західноєвропейський, що базується на вільній селянській праці та приватній власності на землю, початки якого треба шукати в Давній Греції. Саме цей спосіб привів до бурхливого розвитку землеробства, зміни суспільних формацій, це він сприяв становленню сучасного західного демократичного світу. Вираженням боротьби цих двох типів земельних відносин — азіатського та західного — сповнена вся історія земельних реформ у царській та радянській Росії, а також в Україні. Азіатські земельні відносини на території царської Росії проявлялися ще за епохи Івана Грозного, який дарував земельні наділи воєначальникам і любимчикам. Проте особливий розквіт панщини та кріпосництва спостерігався при Катерині II. Тоді ж потрапили в кріпосництво й українські селяни («румянцевський перепис»). Навіть при Олександрі I учасники війни 1812 року з командного складу могли легко отримати «у дарунок» 4—5 тис. десятин землі разом із кріпосними душами. Та от парадокс. За всіх часів не тільки самі селяни, що само собою зрозуміло, а й їхні експлуататори усвідомлювали кайдани азіатського способу землекористування, що стоїть на шляху суспільного прогресу. І коли криза суспільних відносин загострювалася настільки, що загрожувала існуванню самого суспільства чи держави, починалися земельні реформи. Щойно чергова реформа давала позитивний поштовх розвитку, її відразу згортали, й азіатські земельні відносини відновлювалися в повному обсязі, але вже з вищим ступенем експлуатації. Це історичне пульсування проходить через усі століття нашої історії. Порівнюйте. Ще Катерина Велика намагалася знайти правові рішення земельного питання, оголосивши конкурс і нагороду в 1000 червінців. Конкурс виграв німецький доктор права Лаббель, який зробив висновок про те, що «селянин має бути вільним, але вивільнювати селян потрібно поступово...» Сама імператриця погодилася з тим, що «...не може землеробство процвітати тут, де ніхто не має нічого власного». І що ж? Велика комісія, яка зібралася в Москві в 1767 році для розв’язання земельних проблем, так нічого і не вирішила. Земля залишилася в поміщиків. Досить конкретні наміри реформування земельних відносин були в Миколи І. Не зважився. Чиновники зволікали з реформою в земельних комітетах, які десятиріччями вирішували, як поділити землю між селянами та поміщиками. Нарешті, вимушена реформа 1861—1868 років Олександра II була зумовлена поразкою Росії в Кримській війні та всім перебігом економічного розвитку країни, а також зростанням масових селянських рухів. Реформа здійснювалася згори, царським урядом, тому вийшла половинчастою, неповною, на користь кріпосників-поміщиків. Селяни одержували садиби та польові наділи, які вони зобов’язані були викуповувати в поміщиків і за користування якими до укладання угоди про викуп зобов’язані були нести трудові (панщина) та грошові (оброк) повинності. Кількість поміщицької землі після реформи становила 71,5 млн. десятин, селянської — 33,7 млн. десятин. Колишні поміщицькі селяни виплатили 1,9 млрд. карбованців за викупною операцією за ринкової ціни всього 544 млн. Тобто азіатську феодальну власність на землю було не знищено, а лише обмежено. Проте навіть така половинчаста реформа стала поштовхом до швидшого розвитку капіталізму в Росії. Проте вже через одне царювання, у 90-х роках ХIХ століття, усе повернулося на круги своя. Якщо після реформи 1861 року суспільний стан «земельний власник» навіть вилучили з офіційного згадування в пресі та діловій документації, то за миколаївських часів відродилися великі поміщики, а експлуатація селян ще більше посилилася. А сам Микола ІІ вже називав себе «хазяїном землі російської». Той самий Хаммурапі, тільки в іншому часі. Вавилон початку XX століття Суспільна криза, яка охопила Росію після поразки в Російсько-японській війні, викликала революцію 1905 року і поставила, як завжди, на порядок денний нову земельну реформу. Цього разу досить серйозну та складну, навіть багатолику. Вона названа столипінською — по імені Петра Аркадійовича Столипіна — тодішнього прем’єр-міністра Росії й одночасно міністра внутрішніх справ, основного її організатора та натхненника. Цю реформу часто ідеалізують і звеличують. І є за що. Називають реакційною — теж є за що. Називають кривавою — також так. Тому що вона здійснювалася на тлі палаючих поміщицьких садиб, убивств, грабежів і розбоїв, противагою яким стали військові суди без права оскарження майже в усіх земельних губерніях із шибеницями («столипінські краватки»), розстрілами, засланнями до Сибіру. Такий був час. Столипіна називають «рятівником Росії» — і теж правда. Нашим завданням не є детальний розбір цієї реформи, автор не сильний у цьому. Та окремі її особливості, що стосуються теми розмови, хочеться підкреслити. Перша. Реформа здійснювалася за західним зразком — як еталон був узятий прусський спосіб землекористування, що до смерті налякав усіх реакціонерів у Росії, тому на Столипіна відразу обрушилися криваві замахи, які завершилися його смертю в 1912 році в Києві. Друга. Від участі в реформі відлучили Державну Думу та основну масу чиновницького апарату. Вона здійснювалася через губернські та повітові землевпорядні комісії. Інших способів здійснити реформу в наш час теж немає. Третя. Своїм вістрям реформа була спрямована проти патріархальної російської громади з її круговою порукою і чималою кількістю ледарів — на створення класу економічно вільних селян-виробників, що багато в чому вийшло, але не до кінця. Четверта. Реформа була добре підготовлена організаційно й забезпечена фінансово. Успішно діяв знаменитий Селянський банк, який проводив усі операції з землею і кредитував саму реформу. Під заставу землі видавали кредит, повернення якого починалося з п’ятого року господарювання. Сучасникам видасться неймовірним, але в цьому банку можна було взяти кредит строком... на 51 рік. П’ята. Землю міг купити не тільки селянин, а й міщанин, купець, банкір та інший хазяйновитий громадянин. Землі продавалися хазяїнам-общинникам не лише за місцем проживання, а й у віддалених губерніях, зокрема сибірських, що сприяло їхньому освоєнню. Кожен домогосподар — член громади отримував право вимагати закріплення свого наділу як особистої власності, а якщо він володів наділом понад душову норму, то надлишок міг бути викуплений ним у громади за цінами 1860 року, що були в кілька разів нижчі за ринкові. Скуповування в одні руки не могло перевищувати шести наділів на душу. Домогосподарі могли зводити свої землі в одну ділянку й виходити з громади. Так утворювалися хутори й села. Реформа Столипіна прискорила розвиток капіталізму в селі й дала поштовх розвитку продуктивних сил Росії. З громад виділялося 2 млн. господарств. Усього по Росії виділилося 22,7% общинників, проте понад 1,3 млн. із тих, хто вийшов, потім продали свої землі (4,3 млн. десятин), це в основному були бідняки. Проте навіть така неповна реформа сприяла тому, що виробництво зерна в країні за десять років збільшилося на 78%, великої рогатої худоби — на 48,6, кількість населення зросла на 40,5%, зміцнився багатодітний сімейний уклад. Це батьки з тих сімей та їхні коні витримали Першу світову та Громадянську війни, а сини перемогли у Вітчизняній війні 1941—1945 років, мільйони з них полягли або заповнили Гулаги. І це теж гірка правда. Вавилон 20—90-х років XX століття Попри значний ефект від столипінських земельних перетворень, до 1917 року в Росії знову запанували закони Хаммурапі: відтворився великий клас земельних власників-капіталістів, а 2/3 селян стали бідняками та потрапили в кабалу. Розпочалася революція, на прапорі якої було одне з головних гасел «Земля — селянам!» Уже 26 жовтня 1917 року вийшов Декрет про землю, підготовлений В.Леніним. Та це не ленінський текст. Він повністю списаний із «зразкового наказу, складеного на підставі 242 наказів, доставлених місцевими депутатами на першому Всеросійському з’їзді селянських депутатів у Петрограді в 1917 році» (розділ «Про землю»). Недаремно есери обвинувачували Леніна в тому, що він украв їхню земельну програму. Проте в декреті було чимало примітного. Наприклад, будь-яка власність на землю, надра, води, ліси та живі сили природи в межах РРФСР скасовувалася «назавжди». За декретом, селяни Росії одержали безплатно 150 млн. десятин землі, вони були звільнені від сплати 700 млн. рублів золотом щороку за оренду землі й від боргів на землю, що сягнули на той час 3 млрд. рублів. Основні положення декрету було розвинуто і конкретизовано в Законі «Про соціалізацію землі» 1918 року, у Земельному кодексі РРФСР 1922 року та ін. Наступні події добре відомі. Селянство забезпечило підтримку радянської влади, клас поміщиків було ліквідовано. Проте в результаті селян, кажучи сучасною мовою, «кинули». Спочатку були розбої і грабежі Громадянської війни, продрозкладка, яка спричинила найбільші селянські повстання (Тамбов) і навіть повстання на флоті (Кронштадт). Далі — НЕП, заміна продрозкладки продподатком, одноособове господарювання, зростання виробництва сільськогосподарської продукції, гальмування закупівель зерна в 1928 році. З 1929-го — докорінний перелом: колективізація, ліквідація куркульства як класу, колгоспи, Голодомор 1932—1933 років, репресії 1936—1938 років, голод 1946—1947 років, порожні трудодні, купівля десятків мільйонів тонн зерна в США та Канаді. Всі теми добре описані в літературі та ЗМІ. Результат — повне відновлення в СРСР земельних законів Хаммурапі. Повертаючись до земельних документів 1917—1918 років, відзначимо ряд моментів, корисних для розуміння суті нашої розмови з погляду сьогоднішніх реформ. Землю пересічних селян і козаків за декретом 1917 року не конфіскували. Всі невеликі річки, озера, ліси тощо переходили в користування громад. Висококультурні господарства (сади, плантації, розсадники, розплідники, оранжереї тощо) не підлягали розділенню, а перетворювалися на показові й передавалися у виключне користування держави або громад. Садибна, міська та сільська земля із садами і городами залишалася в користуванні справжніх власників. Усі громадяни будь-якої статі отримали право користування землею. Наймана праця не допускалася. Ті, хто втратив можливість обробляти землю особисто (через старість і хвороби), натомість отримували від держави пенсію, а земля поверталася в громадський земельний фонд. Вибір форми користування землею (підводна, хутірська, громадська, артільна) був цілком вільним. Розподілом землі завідували місцеві та центральні самоврядування (громади). У період сталінщини багато цих завоювань було ліквідовано. Запанувало наймахровіше азіатське земельне рабство, дещо ослаблене наступними удосконаленнями колгоспно-радгоспного ладу — запровадженням у 1965 році грошової оплати, невеличких пенсій тощо. Проте кучмівська земельна реформа доконала всі паростки прогресу й знову довела земельні відносини в Україні до повного абсурду. Вона розпочалася без плану, без фінансової підтримки, під головотяпські укази, скрізь, одразу й під копірку. Спочатку були поголовно знищені колгоспи й радгоспи, зокрема, показові господарства; у багатьох місцях викорчувані виноградники, великі сади тощо. Невідомо навіщо знищено 2/3 основних фондів сільськогосподарських і агропромислових підприємств: будівлі, складна сільськогосподарська техніка; здано на брухт 40 цукрових заводів; занедбано заповідники, привласнено водойми. Практично відбулася деіндустріалізація сільського господарства. Однак ще в Декреті про землю було попередження: «Будь-яке псування конфіскованого майна... оголошується тяжким злочином, що карається революційним судом». Який там суд у наш час? Трощи! Ламай! От і знесли й розтрощили все, що не вписувалося у певну схему. А що в результаті? Різке зниження виробництва хліба з 50 до 30—35 млн. тонн на рік, цукру — із 5,4 до 1,4—1,6 млн. тонн. За короткий період із 24,6 млн. голів великої рогатої худоби знищено більше половини, у т.ч. із 9,7 млн. корів залишилося 4,1 млн., поголів’я свиней скоротилося втроє, овець і кіз — усемеро й т. ін. Спад більший, ніж після Другої світової війни. Тоді коней залишилося 30%, великої рогатої худоби — 43, а овець і кіз — 26%. Однак то була війна, а тут — на рівній дорозі через дурну голову. На місці розпайованих у результаті кучмівської реформи земель з’явилися «нові перелоги» із бур’янами, вищими за людський зріст, були зруйновані сівозміни, найбільші меліоративні системи; різко впала природна родючість земель. Село спустошене. Кількість населення України зменшилася з 52 млн. чоловік до 46,7 млн., із яких 4—5 млн. працюють за кордоном. З іншого боку, на тлі цього земельного свавілля сформувалася чітко впізнавана купка великих землевласників — дуже хижих щодо селян і самої землі. Чимало їхніх представників виступають під маскою «інвесторів»-благодійників. От принципова схема їхніх благодіянь: оренда за безцінь десятків тисяч гектарів розпайованих земель; ліквідація в орендованих господарствах скотарства як витратної та нерентабельної галузі; ліквідація кормової ланки в сівозміні, яка стала непотрібною; повне припинення виробництва органічних добрив; екстенсивне виробництво за мінімальних вкладеннях на великих площах дохідних культур (соняшнику, ріпаку, сої, кукурудзи, пшениці) залежно від кон’юнктури ринку; і як результат — спустошення землі і перенесення благодіянь на нові площі (це звідси гірка народна іронія — «Одне мурло очолило село, три роки погуло, села як не було. Тепер оте мурло шука нове село...»). За іншою схемою досвідченіші господарі справді почали вкладати в землеробство свої капітали: купувати техніку, добрива, засоби захисту, дотримуватися правил агротехніки, одержувати великі прибутки, але... ні з ким не ділитися. За орендовану землю вони розплачуються мізером — другосортним зерном, кукурудзою або зовсім нічого не сплачують. Це вони люто ненавидять фермерів і міцних середніх хазяїв. Вони ж не допускають справжньої земельної реформи та розвитку фермерства і спрямовують її в потрібне для них русло. Зараз їм вигідний мораторій — вони його подовжують, завтра буде вигідний ринок землі — вони його запровадять, тільки таким чином, щоб за безцінь скупити землі собі або продати втричі дорожче кому завгодно. Це вони організували цукрову кризу в 2005 році при надлишку цукру в країні, коли потрібно було зняти неугодний уряд. Це подібні їм латифундисти в ХVIII столітті стерли з карти світу державу Польща, тому що не було на них влади, кожен мав величезні площі власних земель, утримував свою армію, свої суди і запроваджував свої порядки. Навіть затівав війни. Це латифундисти погубили Римську імперію, а їм подібні — Радянський Союз. Дай волю, а до того йде, вони зітруть із карти світу суверенну державу Україна. Адже так усе просто й зрозуміло. Земельна реформа мала дати (продати, здати в оренду і т. ін.) землю селянам і зробити їх економічно вільними. У результаті одержали б 200—300 тис. фермерів, які завалили б продуктами не лише Україну. А одержимо з усією очевидністю 150—200 земельних магнатів із мільярдними прибутками і злиденне населення. Про те, що земельна власність визначає долю держави, відомо давно. Проте от приклади з новітньої історії, які наводить у своєму рукописі «Новітня селянська реформа в Україні» знавець земельних проблем В.Ковальчук, окремі ідеї якого інтерпретовані автором у цій статті. Наприкінці Другої світової війни Японія і Південна Корея потрапили до зони окупації США і здійснили під їхньою егідою земельну реформу за західним зразком. Північна Корея, навпаки, за законами Сталіна—Хаммурапі. Нині в перших двох країнах — розквіт економіки, у Північній Кореї люди пухнуть і вмирають від голоду. Навіть Китай, тисячолітня опора азіатського способу землекористування, генієм Ден Сяопіна зумів з’єднати азіатський спосіб землекористування з західним і за короткий термін наповнити завжди порожні мішки рисом. Дуже просто. При збереженні державної власності на землю і комун землю було віддано селянам на досить тривалий строк в оренду із зобов’язанням частину продукції (близько 50%) продати за низькими цінами державі, решту — на власний розсуд на ринку. Плюс дозволено займатися будь-якою іншою підприємницькою діяльністю й утримувати шість-вісім найманих робітників. У результаті за короткий період виробництво продукції сільського господарства в Китаї зросло в 1,5 разу, світовий ринок заповнений китайським одягом, взуттям, побутовими товарами; країна вийшла на третє місце у світі з виробництва автомобілів... Уже після Другої світової війни здійснила земельну реформу Швеція, обмеживши землеволодіння 240 гектарами й захистивши тим самим себе від латифундій. Нині це — зразок достатку й соціального добробуту, опора соціалізму. А в нас — Кучма, який не прочитав жодної книжки із землекористування та не мав поняття про земельну ренту. Та хтось його спонукав і надихнув на цю історичну місію... Хто вони, українські Хаммурапі? Стріли критики за невдачі в реформуванні аграрного сектора економіки в Україні, насамперед за бездарне здійснення земельної реформи, спрямовані нині на вчених і аграрників: Петра Саблука, Павла Гайдуцького, Віктора Мессель-Веселяка, Анатолія Гальчинського, Михайла Гладія, Михайла Зубця, Катерину Ващук, яка примкнула до них, і ряд інших персон. Однак давайте будемо розмірковувати логічно. В якій це країні можливо, щоб земельну реформу ініціювали та здійснювали науковці без замовлення державної машини? Немає такого й бути не може апріорі. На реформу було замовлення. Від кого? Від того, хто в уряді Кучми відав інститутами й академіками. І чию волю він виконував? Волю колишньої партгоспноменклатури, яка на той час уже добре розжиріла на прихвачених за ваучери промислових підприємствах, банках та інших видах виробничих ресурсів, віднятих у народу. Не вистачало ще землі. Дешевої чи взагалі безплатної. Звідси — бездарні земельні укази, сертифікати, паї, мораторії, міни та інші юридичні перекручення, що відкрили дорогу дерибану земельних ресурсів, який ми й спостерігаємо й нині. А тепер друге логічне запитання — в якій це країні знайдуться науковці, які апріорі розумні та розважливі, котрі запропонували б саме такий варіант земельної реформи, що здійснюється нині в Україні? Відповідь — в жодній. Не від науки ці земельні трюки. Вона рекомендувала інше: фінансову підтримку реформи у вигляді довгострокових кредитів фермерам, створення земельного банку, запровадження застави земель і земельного кадастру, чинила спротив дерибану основних фондів за залишковою вартістю та багато чому іншому. Хіба могла наука дати рекомендації, відповідно до яких цукровий завод, наприклад, купували за 300 тис. гривень, а брухт від його демонтажу реалізовувався за 2 млн. дол.?! Позиція науки добре простежується в статті професора Анатолія Гальчинського «Земля і власність», опублікованій в «ДТ» ( №45, за 5 листопада 2005 року). Серед основних причин гальмування земельної реформи він називає «елементарне нерозуміння провідними політиками країни... очевидного: ринок і тільки ринок», а також обвинувачує їх у тому, що вони «неуки у фахових своїх пізнаннях». Плюс дає рекомендації із завершення земельної реформи, яка полягає у необхідності ефективного ринку землі, що має призвести «до концентрації землеволодіння та організації великих фермерських господарств». Уловлюєте? Не латифундій по 100—120 тис. гектарів, а фермерських господарств, таких, як у цивілізованому світі. І третя логічна думка, що є фактом: тільки завдяки науці ще не всю землю дотепер роздерибанили остаточно. Отже, відповідь на винесене в заголовок запитання проста. Реформу замовили і виконують на свій розсуд можновладці, які розжиріли на земельній ренті, привласненому за безцінь народному майні, побажали захопити ще й землю. І увічнити азіатський спосіб її використання для себе та своїх нащадків. Поіменний список українських хаммурапі легко скласти. Це насамперед депутати Верховної Ради, які подовжували мораторій на продаж землі, та їхні головні ідеологи: Мороз, Цушко, Симоненко, Ткаченко, Парубок, Янукович та ін. Читач легко може продовжити цей список і доповнити його іншими прізвищами з Кабміну, секретаріату президента, обласних, міських, районних організацій, сільської адміністрації. Народ їх знає. Все це — колишній радянсько-партійний і господарський апарат і нувориші, які сповідують рабовласницький спосіб використання земель і народного багатства. То чи буде завершено реформу? Нормально не буде, тому що нікому. По-перше, для її здійснення потрібен свій Ден Сяопін чи новий Столипін із глибоким знанням предмета. А таких серед української еліти і немає. По-друге, реформатор повинен мати величезний організаторський талант і залізну волю. І таких теж немає. Хватка по частині дерибану, безмежна жадібність і жорстокість, прагнення винищити конкурента не є талантом і волею. Точніше, не того вони гатунку і не на те спрямовані. По-третє, ніколи цивілізована земельна реформа не може бути здійснена під керівництвом можновладців, які засідають у Верховній Раді, або уряду, з їхніми штатами бюрократів. Вони обов’язково її проведуть під себе та для себе. Це добре видно на прикладі нинішньої реформи та всіх попередніх, за винятком столипінської. Вся ця братія має бути відключена від цієї благородної справи юридично й реально. Тільки воля президента та народу, тільки земельні комітети на місцях, у районах, областях і центрі з авторитетних, розумних людей, які не обтяжені державною службою та є совістю нації. Тільки їхні рішення та укази президента можуть розв’язати проблему. Спротив при цьому буде найжорсткіший. І потрібно мати силу й волю, щоб його придушити. Тому що вирішуватиметься доля держави та всієї нації: або вічна азіатчина на кшталт Північної Кореї, або європейська квітуча держава на кшталт Швеції, Франції та інших. Третього не дано. І насамкінець кілька думок про подальшу долю земельних відносин в Україні. Це не рецепти. Їх у пресі нині більш ніж досить. Найбільш крайні з них пропонують «тільки ринок землі» або ж «тільки мораторій на продаж землі». Та суть не в цьому. Китай успішно розвиває сільське господарство на державній землі на основі довгострокової оренди, Ізраїль — на основі комун і фермерства за повної відсутності латифундій та економічної свободи селян. Це саме можна сказати про Нідерланди, де державна земля орендується фермерами. І не тому, що вона не продається. Можна купити за 50 тис. дол. один гектар ріллі, заплативши при цьому величезний податок. Зате орендна плата за цей гектар дорівнює 200 дол. на рік, тобто за зазначену суму один гектар можна орендувати 250 років поспіль (50000:200). Навіщо ж фермеру витрачатися на десять поколінь уперед? Щось подібне і у Франції. Там нерідко син орендує землю у власного батька, тому що купівля чи дарування обійдеться набагато дорожче. У кожній країні — свій суто індивідуальний підхід і свої способи боротьби з латифундіями. Проте у всіх цивілізованих країнах є щось спільне: це — економічно вільний власник землі у вигляді освіченого й технічно озброєного фермера або іншої особи, якій в її господарюванні неабияк допомагає держава у вигляді кредитів, дотацій, преференцій, гарантій тощо. В Україні все навпаки. Мільйони економічно невільних селян, які формально значаться власниками земельних паїв, без кредитів, фізичних сил і засобів виробництва, кинутих напризволяще, і десятки реальних, але юридично ще не оформлених, жадібних латифундистів, які експлуатують на правах оренди за безцінь сотні тисяч гектарів земель і прагнуть усе це так само за безцінь придбати. «Ринок землі» у виконанні нинішніх реформаторів означає не що інше, як латифундії, «мораторій на продаж землі» — теж латифундії. Вони тягнуть час і занижують ціну на землю. Навколо цього стрижня все й крутиться. Кажуть, нібито не готовий земельний кадастр. А він і не буде готовий ще сто років. Хоча це не так складно, як дехто уявляє: був земельний кадастр у земства ще в ХIХ столітті, проводилася оцінка землі й у 60-х роках ХХ століття. Досвід наших попередників свідчить про те, що землю достатньо розділити на 9—10 розрядів за родючістю й прибутковістю та залежно від цього диференціювати земельний податок. У Чернігівському земельному кадастрі, наприклад, було дев’ять розрядів земель, які різнилися один від одного за врожайністю на 10 пудів жита. За реальними цінами обчислювався прибуток і ставка земельного податку. Різниця між рівнем податку між першим і дев’ятим розрядами землі становила 1:6. І ніхто не скаржився. Рента з середніх і кращих земель надходила до земських бюджетів і використовувалася на будівництво шкіл, лікарень, доріг і навіть каналізації. Нині в Україні земельний податок практично не диференційований, явно низький, зате земельна рента таємно привласнюється латифундистами, їхніми холуями і покровителями. Звідси й низькі ціни на землю. Так, один гектар українського чорнозему оцінено нині у 10 тис. гривень, і буде ця оцінка триматися доти, доки вся земля не розійдеться за потрібними адресами. Потім ціна різко, кількаразово, злетить угору. Приклади є, візьміть ту саму ціну землі навколо Києва. Не сам ринок землі страшний нині нашим українським магнатам. Їм страшний цивілізований ринок землі в не підхожий для них час, за якого будуть реальні обмеження на розміри земельних наділів, економічно коректна ціна на землю і такий самий економічно обгрунтований земельний податок. Ось вони й крутять земельну рулетку багато років за своїм сценарієм, використовуючи неуцтво в цих питаннях усіх трьох наших президентів. Тому що не 10 тис. гривень має коштувати український гектар ріллі, а близько 12—15 тис. дол., тобто в 3,8 разу менше за рівень ціни голландського гектара, який справді продуктивніший за український саме в стільки разів. Однак після Другої світової війни вони були однакові, з деякою перевагою на користь нашого. Та Нідерланди пішли шляхом західного типу землекористування, а Україна — азіатського імені Сталіна—Хаммурапі, які зібрали незліченні «багатство і достаток» на злиднях своїх народів. А ви кажете — «кадастр, ціна, ринок…» Немає їх, і наразі не видно. Хто й коли визволить Україну від цієї азіатської напасті? Вірю, що такий «термінатор» колись знайдеться. І якщо він відсторонить від земельних реформ дармоїдів, ділків і відвертих злодіїв, поверне суспільству незаконно придбані землі та вручить їх вільним селянам, йому треба буде відлити пам’ятник із чистого золота. Тільки треба спочатку здолати цю тисячоголову гідру, яка сидить сьогодні на шиї в народу. Автор: Володимир БОНДАР Дзеркало тижня | |
|
| |